Народився у Волгоградській області рф. У 2005 році батьки переїхали і перевезли двох синів, Віталія та Владислава, на Богуславщину — в село Киданівку. Тут родина значно збільшилася, народилося в Україні ще 8 дітей.
У Киданівці Владислав закінчив школу, згодом вступив до Богуславського ЦПТО і отримав професію автослюсаря.
Життя хлопця було сповнене важких випробувань. Після передчасної смерті матері Владислав турбувався про своїх молодших братів та сестер. Попри всі труднощі, він щотижня провідував трьох сестричок та брата, які виховуються в родині Артеменків у селі Саварці.
На деякий час захисник переїхав до бабусі на Черкащину. Працював різноробочим, не цурався важкої праці.
Він ніколи не мав того, що люди називають класичною родиною, але доля подарувала йому доньку Тетянку.
Службу ніс на Харківщині пліч-о-пліч із старшим братом Віталієм. Коли старший брат, який вибивав ворога із рідної землі із перших днів повномасштабної війни, дізнався, що Владислава мобілізують, його власна реабілітація після фронту закінчилася в одну мить. Він просто не зміг залишатися в тилу. Підписав новий контракт з єдиною метою — стати для брата живим щитом. «На нулі» вони стали тінню один одного: разом йшли на штурми, разом витягали поранених і забирали тіла тих, для кого війна вже закінчилася…
Як розповідає брат: «Я хотів його вберегти, але не зумів...
Вийшло навпаки, Владислав став справжнім щитом захисту для своєї групи, яку виводив із завдання. Коли над ними завис ворожий дрон, він виграв для побратимів дорогоцінні секунди — сховав їх, а сам кинувся вбік, до лісу, де й натрапив прямо на вибухівку. Можливо, брат втратив пильність і просто діяв на емоціях, адже за два дні до цього я підірвався на міні на його очах. Я вижив, а він…»
Лікарі в шпиталі Києва робили неможливе, але серце не витримало після важкого поранення.
Джерело: https://www.facebook.com/boguslavrada